Автономія Галичини: кому й для чого це потрібно?

Останнім часом ідея федералiзацiї України стала невід’ємною часткою політичної риторики в засобах масової інформації. Насправді, не стільки ідея федеративного устрою чи ліквідації унітарної системи української держави, але власне ідея… галицької автономії. Говорити про автономію у нас завжди було небезпечно. Особливо ж в після Сєвєродонецького з’їзду Партії регіонів в 2004 році, де прозвучали сепаратистські заклики, за які лідерів-регіоналів викликали в СБУ на допити впродовж кількох років поспіль. І ось раптом така безмежна «свобода» висловлювань про федералізацію, конфедераліцію, і навіть відокремлення Галичини - просто таки вражає. Все це змушує проаналізувати, кому це й для чого потрібно.

Отож, теза перша: «Автономію пропонують галичанам «браття» з Донбасу», а також всі, хто піддався на провокаційні виступи регіоналів та їх політологів.

Народний депутат від ПР Юрій Болдирєв так перейнявся розбудовою України, що висунув сенсаційну думку:

«Имея в своем составе Галицию, Украина будет пребывать в перманентном политическом кризисе и никогда не состоится как полноценное государство». Далі Болдирев пояснює:

«Отсоединив Лифляндию, Россия смогла обрести стабильность, преодолеть последствия пакта Молотова-Риббентропа. До тех пор, пока те территории, которые были захвачены кровавым диктатором Сталиным у европейцев, будут оставаться в составе нашей страны – я думаю, эта болтанка будет продолжаться. Поэтому есть разные возможности для стабилизации ситуации в нашей стране».

І хоча президент України В.Янукович начебто не розділяє такої думки свого колишнього однопартійця, про що написали на президентському сайті, однак Болдирев не єдиний регіонал, який так думає.

«Я убежденный сторонник идеи децентрализации власти и федерализма, – каже віце прем’єр міністр з питань регіональної політики Віктор Тихонов. - Практика показала, что существующая модель не соответствует современным задачам. Сколько бы мы ни говорили о стремлении встать в один ряд с развитыми странами Европы, если не будем ничего менять, то вряд ли достигнем положительных сдвигов».

Віктор Тихонов нещодавно випустив у світ друге видання своєї книги «Манифест федерализма, или путь к демократическому государству».

Інший депутат-регіонал Вадим Колісниченко в інтерв’ю газеті «Голос України» заявив:

«Уже сейчас этнические и социокультурные отличия между регионами, часто из-за непродуманной и в большинстве провокационной политики центральной власти, перерастают в социальные конфликты и центробежные тенденции…Я считаю, выход из ситуации – это создание федеративного государства. Нам необходимо уважать культуру и мнения друг друга, что будет удовлетворять две нации, иначе стране придется разделиться. Однако развал государства – не лучший выход».

Разом за політиками спішать висловитися за федералізм політаналітики.

Український політолог, голова Європейського інституту політичної культури Олександр Булавін каже: «Говорить о единстве Украины уже просто смешно!.. Начать нужно с культурной федерализации… Всем уже очевидно, что Западная Галичина является другой страной. И мы не сможем запретить им ставить памятники Бандере. Поэтому, оставив национальный характер учебных программ, во всём остальном нужно декларировать региональный характер. Следующим этапом должна стать экономическая федерализация. Это уже более сложный процесс, но на нём настаивает громадная часть населения, которая хочет снять «с иглы» все те регионы, которые создают главный дискомфорт в стране. И при этом - находятся на госдотации».



«Федерализация – единственный метод, который может удержать Украину от распада, - вважає  доцент кафедри політичної соціології Харківського національного Університету Артем Литовченко. - Федерализация Украины помогла бы, изменить отношения между центром и регионами (последние получили бы действенные рычаги влияния), решить проблему языка преподавания в школах и вузах и так далее… Реализовать знаменитый лозунг о единстве востока и запада без федерализации невозможно. В каком-то смысле это выпускание пара. Надо предоставить возможность регионам почувствовать себя хозяевами своих жизненных процессов».

Кость Бондаренко, політолог і заступник голови партії «Сильна Україна» твердить:

«Я считаю, что идея федерализма в принципе будет жить не сейчас, а через какое-то время, возможно через десятки лет Украина все-таки придет к такой форме государства, в котором будет Украина как государства и в ней будет три автономных образования - Крым, Галичина и Донбасс".

Цікаво, що синхронно з українськими політологами про федералізацію заговорили їх російські колеги. Гендиректор ради національної стратегії РФ Валерій Хомяков пише: «На мой взгляд федерализация Украины, это - единственный способ сохранения Украины как единого государства, потому что Украина - очень и очень разная…»

А телеведучий Максим Шевченко твердить таке: «На мой взгляд, федеральная структура абсолютно спокойно уляжется на Украине, потому что Украина очень разделена… Вместе с тем мне бы абсолютно не хотелось, чтобы Украина распалась. Я противник этой идеи, которая часто муссируется. Я за сильную единую Украину!»

Навіть найпалкіша противниця Кремля Валерія Новодворська порадила галичанам… відділитися від України:

«Так как Крым за 19 лет не оправился от российской экспансии, а молодое поколение и знать не знает, что такое свобода (она лишь наблюдает за старыми калошами, которые Россия называет Черноморским Флотом, и не собирается отстаивать свои права, опыта не хватает), так вот я рекомендую Западной Украине отделяться и создавать свое государство. Иначе все станут жертвами кремлевского агента, проходимца и уголовника».

В Інтернеті можна розшукати масу посилань про відокремлення Галичини, але навряд чи вам вдасться знайти хоча б одну цитату про спробу автономізуватися у будь-якого галицького політичного чи релігійного діяча.

Тож, теза друга: «Галичани ВЗАГАЛІ не збираються відокремлюватися від України», причому у ніякій формі і ні під яким приводом.

Галичани прагнуть жити в єдиній соборній Україні і, якщо навіть не від «Сяну до Дону» за концепцією свого кумира Степана Бандери, то бодай в тих межах, які склалися на даний час, разом з Донецьком, Кримом і кожним квадратним метром Тузли. Більше того, галицькі політики (зокрема О.Тягнибок) виступають за скасування прецеденту Кримської автономії на законодавчому рівні. А якби серед галичан завелися iнiцiатори відокремлення Галичини (якісь автономісти чи федералісти), то повірте, галичани тут же б відвели таких в СБУ i вимагали негайного арешту та засудження за сепаратизм.

Заклики на відокремлення Галичини від України галичани однозначно розцінюють як  провокацію, і обов’язково кремлівську. Ніхто з галицьких політиків не припускає навіть жодного права регіоналам чи будь-яким представникам Донбасу чи Криму вести бодай якусь дискусію про автономію. Більшість галичан переконані, що такі ідеї продукують виключно в Москві і навмисно задля розвалу Єдиної Соборної Української держави з подальшою окупацією її земель.

Отже, тоді запитання: «Якщо галичанам автономія не потрібна, а Партія регіонів і так при владі, то для чого ж тоді всі ці розмови про автономію?»

Зрештою, чи ви знаєте у світі країну, яка б добровільно відмовилася вiд добрячого шмату своєї території. Наприклад, іспанці мають набагато більше підстав позбутися країни басків чи Каталонії, але будь-які проби сепаратизму в Іспанії придушуються, незважаючи на тероризм. Можна тільки б собі уявити, що творилося б у Більбао чи в Барселоні, якби політичні лідери Іспанії заговорили про те, як викинути неугодних з країни разом з територією їх проживання. Так само, мабуть, фламандці чи шотландці маршували б днями й ночами вулицями своїх містечок, якби почули, що, відповідно, Бельгія чи Великобританія відпускають їх у вільне плавання. Та поки що там, серед їх політиків, ніхто до такого не додумався.

А що ж в Росії? Катастрофічні проблеми росіян в Чечні чи в Дагестані чомусь не стають причиною дискусії російських політологів про те, якби якісь території викинути  з Російської Федерації, навпаки, російські політичні лідери пропонують для вирішення ситуації не «круглі столи» з сепаратистами, але масові зачистки населення та «мочення в сортирах» бажаючих кудись від’єднатися.

Якщо десь і колись держави й розпадаються, то хіба шляхом відкритого військового протистояння ( приклад Хорватії, Боснії та Косові), або шляхом відокремлення вiд зруйнованої держави (приклад Словенії, Чорногорії, Ерітреї).Навряд чи Янукович та його партiйнi сподвижники допускають в близькому майбутньому результат розвалу держави, до монопольного керівництва якою вони щойно приступили. Так що ж це за риторика про федерацію?

Тут швидше проблеми криються у формуванні політичних елiт України. Першими ідею незалежності України висунули саме галичани наприкінці 80-тих. Саме тоді три галицькі області, Івано-Франківська. Львівська та Тернопільська, стали центром антирадянського виступу, і один з лідерів Руху В.Чорновіл навіть допускав автономію Галичини в разі, коли Україна залишиться в складі СРСР. Але після невдалого путчу в Москві та проголошення незалежності України в 1991 році, ідеї автономії стали не актуальними, а плацдармом для просування української національної ідеї бандерівського зразка стала вся Україна.

Поступово галичани перебралися до Києва і почали формувати нову українську політичну еліту, до якої примикали колишні комуністичні лідери та «червоні директори». В 2004 році помаранчева революція здається остаточно продемонструвала світові, що українська ідея може перемагати в Україні, де значна частина населення ще розмовляє російською мовою та перебуває у сфері інформаційного та ментального російського середовища.

І тільки розвал помаранчевої коаліції та провал Ю.Тимошенко на президентських виборах 2010 року відкинув українське суспільство в часи 20-річної давності, коли знову постає питання національної ідеї, на якій будуть формувати новітню українську державу і, головне, які політичні еліти будуть при владі.

Очевидно, в Януковича добре розуміють, що владу їм надали не навічно, і за принципами демократії та партійної конкуренції настане час, коли владою не тільки доведеться поділитися, але й цілком віддати її своїм опонентам. Щоб цього не робити існує один спосіб: регіоналізувати українську національну (націоналістичну) ідею включно з українською мовою, поглядами на історію, українською церковною та політичною елітою до рівня кількох областей Західної України і таким чином залишитися при владі у Києві на довгії та благії літа. А розмови про галицьку автономію «подарувати»… своїм політичним опонентам, щоб потім або притягнути їх до відповідальності за екстремізм та сепаратизм, або бодай звинувачувати в «оголтелому национализме», можливо навіть й зі старою приставкою «буржуазному».

Андрій Микитин, «ОстроВ».